Економічна премія Нобеля: як американці пояснили природу банків та їхні банкрутства
Бен Бернанке — колишній глава Федеральної резервної системи США, та ще двоє американських вчених Дуглас Даймонд і Філіп Дібвіг цьогоріч розділили премію Шведського центрального банку з економічних наук на честь Альфреда Нобеля.
Дослідники вивчали фінансові кризи та роль масового падіння банків у них. Вони розробили теоретичні моделі, які пояснюють вразливу роль банків у суспільстві та чому великий банкопад призвів до найгіршої кризи в історії.
У матеріалі LIGA.net коротко пояснимо ідеї їхніх досліджень та як вони допомогли зменшити вразливість банків.
Банківські кризи
Головна ідея Бернанке сформульована в його статті від 1983 року. В ній аналізується Велика депресія 1930-х років — масове банкрутство банків, падіння доходів та голод, які виникали навіть у відносно багатих країнах.
До статті Бернанке експерти вважали, що депресії можна було б запобігти, якби центральний банк США надрукував більше грошей. Науковець показав, що це лише один із факторів — він не пояснює глибину і тривалість кризи.
Головною причиною великої тривалості кризи виявилося зниження здатності банківської системи спрямовувати заощадження у продуктивні інвестиції.
Люди реагували на чутки та поспішали забрати свої заощадження. Коли достатня кількість людей зробить це одночасно, резервів банку не вистачить на покриття всього — приходить банкрутство.
До цього дослідження вважалося, що банківська криза була наслідком економічного занепаду. Однак банкрутство банків було не наслідком, а причиною жорсткої кризи — вирішальним фактором для переростання її у тривалу депресію.
Бернанке продемонстрував, що світова економіка почала відновлюватися лише тоді, коли держава нарешті запровадила потужні заходи для запобігання новій банківській кризі.
Чому банки важливі
У статті 1983 року вчені Даймонд і Дібвіг підійшли до проблеми практично. Вони показали, як банки беруть депозити і надають кредити клієнтам, за яких умов це працює правильно, а також чому ця вразлива система потребує регулювання.
По-перше, домогосподарства заощаджують частину своїх доходів у банках, а також потребують можливості знімати свої гроші, коли хочуть. Ніхто не знає наперед, коли виникне потреба в грошах, але це відбувається не в усіх домогосподарствах одночасно.
Водночас є проєкти, які потребують фінансування — за одноразового повного фінансування вони можуть бути дуже прибутковими, але якщо їх фінансувати лише своїми силами, прибуток може бути низькими.
У своїй статті дослідники пояснюють, як банки природним чином стали посередниками в цьому питанні. Вони навчилися перетворювати короткі заощадження населення в активи з тривалим терміном погашення. Причому вкладники можуть отримати доступ до своїх грошей, коли захочуть.
У своїх роботах Даймонд і Дібвіг показують розв'язання проблеми вразливості банків до чуток — урядове страхування депозитів у банках. Більшість країн (зокрема Україна) запровадили ці схеми. Коли вкладники знають, що держава гарантувала їхні гроші, їм більше не потрібно поспішати в банк, щойно починаються негативні чутки.
Правильно налаштована система працює так. Проте для ідеальної роботи банкам треба добирати своїх клієнтів, а регулятор має контролювати банки.
Стежити за позичальником і банком
У окремій статті 1984 року Даймонд описав потребу банків у моніторингу позичальників. В ідеальному сценарії банкам необхідно знати, чи зможе позичальник дотримуватися своїх зобов’язань. Річ у тім, що більшість інвестицій є ризикованими.
Загальна невизначеність та людський фактор впливають на перспективу повернення інвестицій. В разі невдачі позичальник може спробувати уникнути сплати своїх боргів. Навіть позичальники, які добре виконали свою роботу і не втратили гроші, іноді можуть збанкрутувати.
Даймонд припускав, що банк може дослідити і стежити за позичальником — проводити початкову кредитну оцінку, а потім стежити за просуванням інвестицій. Завдяки цьому можна уникнути багатьох банкрутств і зменшити суспільні витрати.
Втім залишається одна складність. Якщо банк стежить за позичальниками — хто стежить за банками?
На практиці не кожен вкладник знає, чи правильно банк виконує свою роботу. Вкладникам треба контролювати банки, але вони не можуть це робити самостійно. Вихід, як зазначається у статті Даймонда, — у регуляторі.
Коли банки змушують відповідально керувати своєю кредитною діяльністю, ризик банкрутства стає малим. Навіть якщо кілька позичальників прострочать свої позики, втрати за всіма позиками будуть невеликими та передбачуваними.
Фундамент банківського регулювання
Роботи, за які відзначили Бернанке, Дібвіга і Даймонда, мали вирішальне значення для сучасного розуміння банків. Вони дозволили пояснити, чому врятувати банк іноді не вдається і як подолати наближення банківської кризи.
Водночас їхнє дослідження не дає остаточної відповіді, як має регулюватися фінансова система. Приклад цього — великі та малі фінансові кризи, які з’являються і затухають нині. На практиці регулювання часто не встигає за мінливою природою фінансової системи.
Проте роботи цьогорічних лауреатів зробили суспільство набагато краще підготовленим для розв'язання виклику фінансових криз.
