Дирижизм не допоможе. Як Україні відновитись після війни? Є кілька умов

Чому не можна допустити, щоб повоєнне відродження-розвиток України пішло тією ж торованою доріжкою "підтримки пріоритетних галузей" та іншого дирижизму, яка вже неодноразово заводила країну в глухий кут, — про це я писав у попередній колонці.

Але правила хорошого тону вимагають підкріплювати критику конструктивом. Якою ж має бути альтернатива?

На що державі використати кошти від репарацій, міжнародну допомогу та похвальне прагнення політиків/чиновників?

Україні дістануться безмежні ресурси на відновлення після війни?

Насправді це тільки здається, що нам дістануться безмежні ресурси – якщо витрачати неефективно (не кажучи вже про крадіжку), жодних ресурсів ніколи не вистачить.

Ще небезпечніше – ілюзія всемогутньої держави, на жаль, дуже часто властива політикам та чиновникам. Їм здається, що вони знають, які галузі потрібно "розвивати", що природними процесами можна і треба "керувати", що "все під контролем", що економіка – це оркестр, якому бракує диригента. 

Результат ми вкотре нещодавно побачили на ринку автомобільного пального.

Напевно, найкрасномовніша і найстрашніша ілюстрація – це сама війна, яку Росія почала, як виявилося, на основі помилкової інформації. І, на наше щастя, переконливо продемонструвала всі можливі провали держави в організації бойових дій.

Але і наша держава, будемо відвертими, далеко не у всьому діяла відповідно до вищеописаних очікувань, інакше ворог навряд чи зміг би зайти так далеко впродовж перших днів.

Та й куди досвідченіші країни, з куди досконалішими державними інституціями, теж страждають від недосконалості держави, згадаємо хоча б фіаско США в Іраку та Афганістані. Це, до речі, про сподівання на здатність наших партнерів принести Україні прискорену модернізацію ззовні: добрими намірами, не підкріпленими досконалим розумінням місцевих умов, і заснованими на ньому реалістичними підходами та цілями вимощено дорогу… у кращому разі, для бігу по колу.

На що витрачати допомогу

Тож перше питання, яким треба поцікавитись під час визначення стратегії повоєнного розвитку – куди направити обмежені матеріальні та інституційні ресурси нашої держави та країн-партнерів?

Загальний підхід: на те, і тільки на те, що ніхто інший зробити не зможе, а держава (саме наша, не абстрактна ідеальна всемогутня-всезнаюча-благонамірена-некорумпована!) – зможе, попри всі свої недоліки.

Це насамперед вже згадана інфраструктура загального користування, така як дороги, залізнична колія, певною мірою – порти. Все це потрібно не просто відновити, але в багатьох випадках перебудувати вже за новими стандартами. Заодно скористатися допомогою для того, щоб кардинально покращити інфраструктуру: наприклад, уже зараз видно, наскільки бракує автобанів до західних та південно-західних кордонів та пунктів пропуску через них.

Перебудови вимагатиме і система нафто-газопроводів, щось треба буде робити з продуктопроводами, орієнтованими на країну-агресора.

Не менш, якщо не найбільш важливіша військова інфраструктура, зруйнована ворогом. А це також великі вкладення.

А що військова промисловість?

Що ж до військової промисловості, яка теж дуже постраждала від війни, є велике питання, чи має вона бути у державній власності, чи МО має просто формувати держзамовлення, за яке конкуруватимуть приватні постачальники, необов'язково українські.

Відповідь на це питання, як і самі обсяги необхідної військової промисловості, залежить від результату війни.

Одна річ, якщо вона закінчиться серйозним ослабленням Росії, а то й розвалом нинішнього режиму з глибоким катарсисом населення. Тоді Україні нічого не завадить швидко вступити до НАТО, і вже під його "парасолькою" спокійно вибудовувати взаємодію з іншими членами Альянсу у військово-технічній сфері, розвиваючи свою спеціалізацію, озброювати українську (на той час повністю професійну) армію новітньою зброєю за їхньою допомогою, і виділяти на оборону щонайменше як до війни, не побоюючись російського "можемо повторити".

У такому разі модель розвитку має бути максимально ліберальною у всіх сферах. І в такому разі можна розраховувати на масований приплив інвестицій – зрозуміло, якщо будуть вирішені інші проблеми, які їм перешкоджали до початку російської агресії, насамперед із судовою системою та нерівними правилами гри.

Якщо ми переможемо, але Росія залишиться

Інша справа, якщо РФ у своєму нинішньому вигляді збережеться, з її диктатором-президентом Володимиром Путіним чи без, але з незмінною елітою, природою режиму та імперськими амбіціями.

У такому разі доведеться частково жертвувати темпами розвитку заради безпеки: збільшувати військовий бюджет, будувати в бункерах заводи з виробництва критично важливих озброєнь та боєприпасів, і, ймовірно, залишати їх у державній власності на якийсь час. І вже, напевно, формувати велике держзамовлення, причому саме для українського виробника, щоб менше залежати від закордонних постачань.

Однак і в цьому випадку вся решта економіки повинна розвиватися вільно. Щоправда, інвестиційного дощу ми у цьому випадку навряд чи дочекаємось. Звичайно, держава має створити фонд для страхування воєнних ризиків, і це частково розв'яже проблему. Але навіть такий страховий поліс не може дати стовідсоткової гарантії: а що, якщо держава, яка його видала, не переживе наступної війни?

У будь-якому разі зараз власники активів, які постраждали від війни, чи то прості селяни, чи олігархи, мають отримати повноцінну компенсацію коштом агресора – це хоча б частково заспокоїть інвесторів, не кажучи вже про відновлення справедливості.

Якщо це прямо зараз неможливо профінансувати "живими" грошима, оскільки репарації та допомога на відновлення ще не виплачуються, то за втрачену власність потрібно хоча б видати державний сертифікат-гарантію, під яку можна було б взяти кредит у банку (відсотки в такому разі теж повинні входити до репарації).

Важливий момент

Дуже важливо, щоб держава не наклала лапу на ці гроші і не вказувала власникам, що з ними робити.

І, тим більше, не намагалася відновлювати під держзамовлення. Інакше якісь кошти, можливо, вдасться утримати в Україні (не факт, що вони будуть інвестовані ефективно), але для всіх майбутніх інвесторів ризик зросте і багато хто з них побояться вкладати гроші, які потім буде проблематично перенаправити кудись.

З урахуванням того, що до України очікується (сподіватимемося) чималий інтерес інвесторів, втрат буде напевно більше, ніж вигод.

Ну і, очевидно, верховенство права, судова реформа; ефективні та дружні до бізнесу правоохоронні органи; захист від ринкових змов, інших видів недобросовісної конкуренції та зловживання монополією; за можливості, низькі податки (особливо на зарплату та інші доходи); прості цифровізовані процедури та інші неодноразово обговорені умови для ведення бізнесу.

Нагадаю також, що "закон один для всіх" може бути лише тоді, коли він є прийнятним для абсолютної більшості, містить мінімум дискреції (і навіть ще менше), і втілюється (або його виконання контролюється) не корумпованими чиновниками. Які, своєю чергою, можуть з'явитися, лише якщо "перезавантажити" відповідні органи з одночасним очищенням, якщо можна, всіх можливостей для корупції. Але про це вже багато писалося і говорилося, зараз про інше.

Замість висновку

Так виглядає короткий опис необхідних умов відновлення. Здебільшого вони можуть вважатися і достатніми – було б чудово, якби наша держава хоча б їх забезпечила повноцінно.

Якщо ж залишаться організаційні та фінансові ресурси, для них є набагато розумніше і корисніше застосування, ніж індустріальна (у буквальному перекладі – галузева), що залишилася в XX столітті, а тим більше "промислова", політика: політика конкурентоспроможності та зниження транзакційних витрат.

Лобістам та корупціонерам вона, щоправда, не цікава, оскільки не дає конкретних вигод конкретним власникам бізнесу чи галузям, у яких такі власники кооперуються для витягування з держави "допомоги".

Але про неї наступного разу.