Скандал з Укрексімбанком та журналістами – дикість за наші з вами гроші

Давня історія. Велика міжнародна корпорація зібрала на дводенний тренінг із комунікацій своїх регіональних директорів і піарників. За визначенням усі вважали себе абсолютними професіоналами в спілкуванні з журналістами, отже, отримавши терміновий виклик до центрального офісу, знизали плечима і сприйняли тренінг як можливість поспілкуватися зі старими знайомими, вкотре погуляти берегом Женевського озера, скуштувати швейцарського сиру.

Однак, у тренінговому центрі на усіх чекала несподіванка. Кожен отримав величезний файл із дивною інформацією. Команді пояснили, що за кілька годин необхідно вивчити нову біографію, яка і стане умовами гри. Ще раз знизавши плечима, всі занурилися у читання.

Отже, ти – директор хімічного заводу – головного роботодавця у місті, йшлося у тексті. Завод стоїть на річці, в місті стільки-то жителів, на заводі працює стільки-то робітників, сировина, постачальники, готова продукція відвантажується до різних країн. Тренер, як шкільний учитель, ходить аудиторією і нагадує, що все це треба вивчити рівно до 15-ї години. Навіщо втовкмачувати собі в голову всю цю нісенітницю? Але в корпорації як в корпорації – треба так треба!

За дві хвилини до третьої усі матеріали зібрали, і тренер дуже урочисто виголосив:

- Отже, ви керівники хімзаводу. Сподіваюся, все встигли запам'ятати? Так ось, сьогодні в річці біля вашого міста здохла вся риба!.

І відкрив двері, до яких не ввійшли – увірвалися – п'ятнадцять розлючених знімальних груп. Телеоператори та журналісти з мікрофонами атакували отетерілих учасників тренінгу: "Негідники, отруїли рибу, знищуєте природу, ваша продукція найшкідливіша у світі, ви обманюєте громадськість, приховуєте правду"... І так далі і тому подібне.

"Директори хімзаводу" як могли і вміли відбивалися від "журналістів". Буря стихла так само несподівано, як і почалася. Журналісти опустили камери і мікрофони, посміхнулися на прощання і зникли.

А вже через кілька годин ми дивилися й аналізували змонтовані сюжети за нашою участю. Усі ще раз переконалися, що телеекран додає людині десять кілограмів і проявляє всі його недоліки. До того ж прийшов СЕО компанії й почалася (нелегка) розмова про те, як треба і не треба поводити себе перед камерою, що має говорити і не говорити в стресовій (або навіть не дуже) ситуації керівник підприємства.

Хтось поводився (з погляду комунікацій) краще або гірше, відповідав впевнено і переконливо або не зовсім. Але точно, нікому в голову не прийшло бігти від камери або виривати мікрофон, а вже кликати охорону або заламувати журналіста і поготів...

Комунікація, спілкування з журналістами – НЕ опція, а обов'язок керівника підприємства, тим більше державного, будь-якого чиновника і, звісно, піарника.

Не дай Боже диктувати журналісту правила гри, міркувати, які він повинен і не повинен ставити запитання. Журналіст ставить їх не з цікавості, а лише тому, що діє від імені читачів, глядачів – читай – від імені всього суспільства.

Те, що сталося в державному, нашому з вами, Укрексімбанку, – не просто дикість, яка не вкладається в голові. Голова правління банку, двоє топкерівників, як пишуть у поліцейських протоколах, "діючи групою осіб, в змові, реалізуючи спільний злочинний умисел, зловживаючи службовими повноваженнями, усвідомлюючи наслідки" тощо – повний кримінальний букет.

Скручувати журналістів, замикати їх, відбирати камери та й просто грубіянити (не журналістам, а нам з вами) – не просто неприпустимо, але й злочинно. В нормальному суспільстві реагувати на подібне хамство має не журналістська спільнота, а правоохоронці.

Хіба явної загальнодоступної аудіо- та відеоінформації недостатньо, щоб фігуранти цього інциденту, які за волею випадку є працівниками банку, опинилися за ґратами? Питання, на жаль, риторичне.

Але найстрашніше, що ці, з дозволу сказати, банкіри, не бачать у своїй поведінці нічого незвичайного. Вони щиро вірять, що під час інтерв'ю можна закричати раптом "я забороняю інтерв'ю", що журналіст повинен ставити тільки "узгоджені" питання, а відповіді на них можна як хочеться редагувати і перекреслювати...

Так, нинішня ситуація в українській журналістиці не найкраща, але навіть це не дає права ставитися до репортерів як до платної або безкоштовної обслуги, нехтуючи не тільки власними службовими обов'язками, але і правилами пристойності. Втім, викривлене ставлення до медіа характерне для українських чиновників.

Мені і самому доводилося чути від одного з вищих керівників Нацбанку, що усе (так, без винятку, усе), що пишуть про Нацбанк, публікується за гроші. Дивовижно! Але не для людей, що живуть у викривленому світі урядових телефонів і службових авто. (Так і хочеться додати: за наші гроші!)

Українська історія, треба сказати, пам'ятає й інших банкірів. Неодмінно у темно-синіх костюмах, начищеному взутті, сорочках із запонками. Вони побудували банківську систему нової незалежної держави, користувалися авторитетом і повагою закордонних колег.

Нинішні мешканці банківських будівель шастають керівними кабінетами навіть без шкарпеток, хапають за грудки кореспондентів, намагаються зламати апаратуру. Ось уже й до криміналу докотилися.

І їм, і масі інших українських чиновників дійсно незрозуміло, чого ж розпочався шторм у медіаспільноті. Їм, котрі вважають себе гуру комунікацій, ніякі тренінги не допоможуть. Вже скільки змарновано грантових грошей на комунікаційні семінари і конференції, скільки випущено брошур та інструкцій, в яких пояснюється, як повинен і як не повинен поводитися чиновник із журналістами!

Вони не зрозуміють, що в нинішньому світі нічого не вийде приховати, краще відразу говорити правду!

І  головне, чого мене навчили на другому курсі факультету журналістики: не буває виключених мікрофонів і камер, що не працюють!