Сила слова. Как центробанкам победить популизм политиков

Центробанки усього світу, що орієнтуються на реалізацію мандату цінової стабільності, продовжують отримувати на свій рахунок нову й нову нав’язливу та дошкульну критику, пов’язану з незалежністю їхніх рішень.

Закиди на адресу ФРС з боку "майстра твітів" Дональда Трампа, Резервний банк Індії, що перебуває під тиском з приводу антиінфляційної політики та експропріації валютних резервів, сумна і звитяжна тональність виступів президента Європейського центробанку Маріо Драгі стосовно загроз з боку змін в політичних уподобаннях, кричуща «гетеродоксальність» боротьби з інфляцією шляхом зниження ставок у Туреччині, макроекономічний цугцванг Аргентини та гіперінфляційна катастрофа у Венесуелі.

Перелік можна продовжувати. На цьому тлі закиди щодо зниження ставки, яка начебто ні на що не впливає, вимоги щодо орієнтації на індекс БігМак при встановленні курсу гривні та інші форми макроекономічного візіонерства в Україні, мабуть, не повинні дивувати.

Як криза змінила ринкові суспільства

2018 рік остаточно сформував фрейм глобальної соціологічної тенденції – воскресіння популізму та його більш витонченої форми – аргументів на користь "лівого поневолення" центробанків.

Не те щоб монетарні органи не стикались з цією проблемою раніше. Незалежність центральних банків – найбільший ворог і найжаданіша здобич популістів усіх сортів. Про це відомо давно.

Повоєнний шлях Латинської Америки та перші роки ринкової трансформації країн регіону виявились радикальним маніфестом того, чим завершуються намагання підпорядкувати монетарну політику соціальним міфам.

Центробанки з розвинутих країн також неодноразово наражались на лівий тиск, але, порівняно з латиноамериканським досвідом, – у дуже в делікатній формі, маючи справу швидше з теоретичними упередженнями, які вдало політизувались. А саме:

• підміна понять щодо інфляції як стимулу економіки та інфляції як податку на найбідніші верстви;
• назва інфляції інфляцією витрат як політично привабливого способу зняття відповідальності за боротьбу з нею;
• маніпуляція щодо зв’язку між вищими темпами зростання та вищою інфляцією;
• зловживання припущенням про ефективність державної машини у сфері стабілізації економіки та підпорядкування монетарної політики цілям нарощування стимулів для зростання;
• зосередженість на низьких ставках як передумови соціального добробуту та нехтування реальними факторами підвищення продуктивності тощо.
  
  

Здавалось, структурні реформи 1980-х в розвинутих країнах після інфляційного десятиліття та масштабна трансформація країн з ринками, що формуються, у 1990-х сформують імунітет від соціальних експериментів з монетарною політикою. Приблизно так і було, незважаючи на поодинокі вигуки про "демократичність" встановлення інфляційних цілей чи про відповідність цінової стабільності соціальному вибору.

Початок 2000-х видавався непоганим для центробанків: інфляція знижувалась, ВВП зростав, бізнес-цикл вирівнювався, продуктивність покращувалась. Але це затишшя виявилось лише теплою ванною, яка швидко вистигала унаслідок нагромадження боргів у приватному секторі, розростання бульбашки на ринку нерухомості, переходу державною заборгованістю обмежувальної лінії у 60% у багатьох розвинутих країнах.

Цінова стабільність виявилась вразливою до розгортання буму на ринку первинних ресурсів, а запізніле підвищення ставок прокололо бульбашку фінансових дисбалансів. Глобальна фінансова криза розвернула тренд розвитку цивілізації, а центробанки опинились у епіцентрі руйнівного циклону.

Адаптуючись до наслідків кризи, центробанки досить чітко поділились на ті, які генерували неконвенціональну (яка відкидається суспільством) політику, та ті, які пристосовувались до її наслідків. Спільним для всіх було падіння процентних ставок в розвинутих країнах в довколанульову зону. Але це ще не все. Відбулися ще деякі структурні зміни:

- ризики дефляції після кризи не сприймалися як такі, що генеруються на боці пропозиції (підвищення продуктивності факторів виробництва), а розцінювалися як ознаки рецесії, що насувається та потенційно руйнує посткризові потуги у сфері зайнятості. Процентні ставки опустились нижче нуля в цілому ряді країн, а досвід Японії вже не виглядав такою собі макроекономічною екстравагантністю. ЄЦБ, Банк Швейцарії, Ріксбанк, Данске банк, Банк Ізраїлю, Банк Канади – тою чи іншою мірою переймали досвід Токіо у боротьбі зі стагнацією;

- реальні процентні ставки центробанків (ключова ставка за мінусом інфляції) знизились у більшості країн з ринками, що формуються. Навіть в епізоди прискорення інфляції реакція на неї не передбачала 1,5-2-кратного перевищення центробанківськими ставками очікуваного підвищення індексу споживчих цін. Повернення інфляції в цільовий діапазон не виглядало таким, що потребує високих ставок на тривалий час, тому складалося враження, що цінові шоки вміщують сильну компоненту глобального дефляційного ухилу;

- плаваючі курси стали заручниками виштовхування капіталів з юрисдикцій з нульовими чи від’ємними ставками, а процентні ставки, наближені до нуля навіть в країнах з ринками, що формуються, підкреслювали, що канал обмінного курсу може отримати друге дихання. Ряд країн – таргетерів інфляції відновили інтервенції задля ухилення від руху курсу вгору, побоюючись посилення ризиків дефляції та погіршення глобальної конкурентоспроможності. Монетарна політика в країнах з середніми та низькими доходами дедалі більше почала відчувати тягар ефектів переливу.

Як ринки зіграли на руку популістам

Небачені зміни у монетарній політиці викликали резонне побоювання: чи не призведе боротьба з ризиками стагнації до появи проблеми одвічного боргу (secular stagnation vs secular debt).

Цю проблему можна звести до наступного. У середовищі низьких процентних ставок і уряди, і фінансовий сектор, і корпорації, і домогосподарства отримують нові можливості по нарощуванню заборгованості. Центробанки будуть змушені враховувати нагромаджений борг, а тому будуть обмежені у підвищенні ставок для того щоб не спровокувати рецесію внаслідок підвищення тягаря процентних виплат та ужорсточення фінансових умов. Це робитиме поведінку позичальників більш беззастережною.

У цьому контексті масштаб нагромадження боргів у глобальній економіці не виглядає дивним, як і занепокоєння з приводу глобальної заборгованості, що почали озвучувати міжнародні фінансові організації наприкінці 2018 року. Виглядає дивним, чому центробанки не розпочали повернення до «нормальної» політики швидше. При тому, що і в США, і в зоні євро інфляція почала наближення до цілі ще у 2017 році, а темпи зростання фінансових ринків після корекції 2015 року були чи не найстійкішими. Складається враження, що центробанки породили віру в самих себе як «факірів» антикризового макроекономічного менеджменту і ця віра виявилась настільки сильною, що центробанки потонули у ній самі.

Найбільша небезпека такої віри приховується у зміні політичного сприйняття ролі монетарних інституцій. Вони перетворюються з кредиторів останньої інстанції у «швидку допомогу». Монетарні стимули набули зобов’язуючого змісту серед значних прошарків суспільства та цілої генерації політиків за аналогією до того, як пересічна особа формує очікування поведінки людини, яка дала клятву Гіпократа. Однак, проблема у тому, що центробанки не давали такої клятви, хоча б тому, що вони обмежені мандатом цінової стабільності, додержання якої є фундаментальним внеском у запобігання «п’яній ході» бізнес-циклу.

Сформована віра породжує мутації у суспільному сприйнятті поведінки самих центробанків. "Якщо вони були такі успішні у боротьбі з наслідками кризи, чому вони весь час не можуть бути такими" - підхід, який вже змінив імпринти мислення багатьох політиків та експертів.

Навіть незначне підвищення ставок тепер сприймається як святотатство проти зайнятості безвідносно до того, що ще десять років тому для вгамування співставної інфляції потрібно було підвищувати ставки до значно вищого рівня. Що ж змінилось? Чому підвищення ставок стало таким токсичним, що відповідною риторикою починають страждати навіть опоненти популістськи налаштованих політиків?

Одна з відповідей: нагромаджені борги урядами та корпораціями по всьому світу. При чому таке нагромадження супроводжується погіршенням якості позичальників, найбільш чутливих до підвищення процентних ставок. Тому, як тільки в глобальній економіці поєднались ризики сповільнення та потреби в підвищенні ставок, гідра популізму витягла свою саму потаємну голову – голову боротьби з незалежністю монетарних органів.

Інша відповідь – політична підтримка широкими верствами суспільства подальших структурних реформ вичерпується. Глобалізація та технологічні зрушення впливають на розшарування суспільства, суспільство старіє, роботизація та діджиталізація ставлять під загрозу професії, властиві середньому класу, центри економічної активності зміщуються на Схід, міграція породжує кризу цінностей.

У пошуках спільної мови

Традиційна соціальна база ліберально-демократичних політичних напрямків починає зазнавати втрат, а соціальна база радикальних течій починає підхарчовуватись невдоволенням. У таких умовах будь-які негативні очікування перспектив економічного зростання важко співвідносяться з політичним розкладом реформ, зорієнтованих на підвищення гнучкості та конкурентоспроможності економік. Монетарний допінг і електоральний рейтинг зливаються у сплаві явних і прихованих протестів. Але чи це спростовує необхідність реагувати на інфляцію і підвищувати ставки?

Запізніла реакція на прискорення інфляції призвела до того, що потреба у підвищенні ставок співпала у часі з появою дисбалансів та посиленням ризиків сповільнення глобальної економіки. Фактори сповільнення коріняться у: торговельних війнах, поверненні Китаю у зону 6% зростання, геополітичній напрузі, посиленні тягаря боргів в державному та корпоративному секторі, погіршенні якості боргів, відпливу капіталів з ринків, що формуються.

Звичайно, це не ситуація нафтових шоків 1970-х, з якими асоціюється стагфляція (висока інфляція і безробіття), однак саме тому вона є ще більш небезпечною. Відносно низька інфляція стає відправним пунктом заперечення потреби у підвищенні ставок та відкриває двері для маніпулятивного протиставлення зайнятості та цінової стабільності, зниження вартості боргового тягаря та змін у продуктивності праці.

При цьому, нагромаджені державні борги вимагають дедалі більших витрат, покрити які можуть легкодоступні запозичення під низькі ставки. Зрозуміло, що чим більшим є тягар процентних видатків, тим важче гарантувати соціальні прожекти в світі: зі старіючим населенням, ризиками для зайнятості з боку роботизації, руйнацією суспільної стабільності в силу міграції.

Популізм дедалі більше стає агресивним, чим більш безпорадним виглядає вичерпаний фіскальний простір. Він стає переконливим, чим швидше зникає "подушка" низьких ставок з під голови непопулярних структурних реформ. Не дивно, що популізм дедалі більш акцентовано торпедує незалежність центробанків, оскільки це виглядає як ключ до вирішення усіх проблем.

Що залишається? Монетарні органи починають виходити зі схованок високого академізму і звертаються до громадян простою мовою. Зміни у комунікаціях центробанків – не тільки прагматична відповідь на потребу в кращому заякоренні інфляційних очікувань. Це також спосіб донести чесноту цінової стабільності, яку так легко втратити, і яка перестає бути цінністю тільки тому, що вона є.

У випадках, коли цінова стабільність ще не досягнута, проблема ускладнюється. Шлях до неї завжди подається популістами як неправильний тільки тому, що він суперечить їхнім маренням про контроль над друкарським верстатом.

Виборці ж дізнаються правду, коли вже запізно. У окремих випадках вони ризикують залишитися не лише наодинці із тягарем інфляційного податку, а й без будь-якого права на зміни.

Віктор Козюк, член Ради НБУ

Стаття надана у рамках проекту KSEVoice