Зеэкономика или страна должна жить по средствам

В останні дні суспільна думка дещо спантеличена відставкою голови Національного банку України Якова Смолія. Він назвав свій крок протестом, що символізує існування "червоної лінії".

Напередодні, в медійному просторі певна група експертів з економіки, які асоціюють свої ідеї з поточною політикою НБУ, теж висловили застереження із тією самою термінологією та змістом – мовляв, певних "червоних ліній" українським політикам краще не перетинати.

Читайте також - "Це - протест, червона лінія": глава НБУ Смолій виступив у Верховній Раді

Учасники цієї дискусії акцентують увагу суспільства на ключовій, на їхню думку, проблематиці – а саме неприпустимості "систематичного політичного тиску" на незалежний НБУ, адже "підпорядковування центрального банку забаганкам політиків означатиме, що відомство буде друкувати гроші". Мовляв, економіка України через це постраждає та ризикує "повернутися у 90-ті" з девальвацією гривні та гіперінфляцією.

У сьогоднішній колонці я б хотів пояснити читачам, про що дискутують оті експерти та їхні опоненти. Адже це досить вузьке коло людей зі специфічною манерою висловлювати думки.

За одних обставин, їхня мова складна й подекуди незрозуміла для пересічного громадянина. Наприклад, коли йдеться про "трансмісійний механізм монетарної політики" або "очікування аналітиків щодо майбутнього рішення про облікову ставку", яку НБУ визначає зокрема з огляду на "очікування професійних аналітиків".

За інших обставин це проста та відверто прямолінійна мова, покликана збудити спогади кожного громадянина про економічне лихо початку незалежності – в уряду за традицією "немає грошей", й тому "неконтрольований друк грошей" призведе до "повернення у 90-ті".

Отож украй потрібно прояснити, що до чого.

Читайте також - Зеленський зіштовхує Україну з дороги неолібералізму. Можливо, це непогана ідея

Почнемо з карколомної зміни думки голови НБУ, що відбулася за менш ніж останні шість місяців.

В інтерв’ю, що вийшло 8 січня, вже екс-голова НБУ Смолій на запитання журналіста, чи він отримує "якісь промені підтримки від уряду чи від президентського офісу" щодо персоналізованих та відверто брутальних нападок деяких опонентів, відповів так (див. відео з 7:50 хв.):

"Ну дивіться. Безумовно підтримували. По-перше, з урядом ми маємо меморандум. Ми працюємо, і у нас є співпраця. У нас було декілька зустрічей щодо стану економічної ситуації в Україні. Й ми також це обговорюємо. [...] Але з другої сторони, як кілька місяців говорили про те, що президент чи прем’єр здійснюють тиск на Національний банк, я також цього сказати не можу, тому що ми маємо дійсно хорошу співпрацю. І ми працюємо для єдиного результату".

Але вже 3 липня Смолій у промові у стінах Верховної Ради сказав: "Я прийняв важке, але необхідне рішення піти у відставку, оскільки протягом тривалого часу на Національний банк України здійснюється систематичний політичний тиск".

Читайте также - Ливанцы – молодцы? Или Ливан как пример Украине

Що ж вплинуло на зміну його думки? Я відкидаю два фактори, які часто згадують експерти:

1. Зміна уряду Олексія Гончарука на уряд Дениса Шмигаля.
2. Персоналізовані й брутальні нападки на Смолія. Вони, як на мене, не є вирішальними. Обидва уряди обтяжені тими самими законодавчими нормами. А нападки бували й раніше.

"Продай собаку" як хибна модель економіки від трускавецького консенсусу

Не секрет, які саме кардинальні події сталися за ці півроку в суспільстві та в економіці – це карантин через пандемію коронавірусу та боротьба з нею.

Виявилося, що налаштування економіки як на кінець минулого року не є оптимальним. Через коронакризу світ зіткнувся зі стрімким падінням економічної активності й одночасним зменшенням доходів, і незважаючи на це, уряди певних розвинутих країн різко розширили витрати з держбюджету. Їхні дефіцити відразу злетіли вгору.

В Україні ж уряд тільки на папері переглянув дефіцит, хоча один з очільників НБУ говорив про збільшення дефіциту як доконаний факт. Він сказав так: "Держава збільшила дефіцит бюджету з 2% до 7,5%". При цьому він не пояснив, що це лише план на увесь рік, а не фактичне збільшення, що відбулося. Нещодавно опубліковані дані про виконання державного бюджету свідчать, що загальний дефіцит зріс з 2,0% у грудні 2019 року до 3,5% у травні, але вже у червні цей показник повернувся до рівня 2,5% (див. на червону лінію на графіку 1).

Але змістовнішу інформацію про витрати держбюджету слід розглядати саме через первинний баланс, оскільки загальний баланс приховує у собі витрати уряду на користь фінансових кредиторів. А первинний баланс показує, наскільки стриманим є уряд щодо отримувачів його витрат, які аналітично відокремлені від витрат на кредиторів (див. на зелену лінію на графіку 1).

Графік 1

Кредитори – від інвесторів на ринку єврооблігацій до міжнародних фінансових організацій – та провідні рейтингові агентства (S&P, Moody’s, Fitch) радять та (по-футбольному) "вболівають" за таку політику уряду, яка підтримує первинний баланс понад нуль і що вище його значення від нуля, тим краще. (Графік 1 показує, як влада України у 2014 році "переключила" режим фінансової політики з епізодичних і нетривалих періодів первинного профіциту на режим його превалювання.) У травні цього року первинний баланс вийшов у "червону" зону й виявився на рівні "мінус" 0,5% від ВВП. Це відбулося вперше за більш ніж три роки.

Читайте также - Спасайте Украину, чтобы не было поздно

Тобто, попри план щодо загального дефіциту державного бюджету на рівні 7,5% від ВВП за весь 2020 рік, його поточне значення становить 3,5%, і влада намагається утримувати первинний баланс ближче до нуля.

Міжнародна криза через пандемію вимагала швидкого реагування – жорсткого карантину та підтримки економіки з боку влади. Деякі країни світу відреагували миттєвим збільшенням витрат. За квітень–травень витрати федерального уряду у США зросли на 90,5% порівняно з аналогічним періодом минулого року, у Великій Британії – на 48%, і все це не тлі стрімкого падіння урядових доходів у цих країнах.

Уряд України у ці два місяці збільшив витрати на 5,9% (див. графік 2, якщо рахувати за три місяці II кв. 2020 року, то витрати зросли на 5,6%). До речі, у 2019 році за той самий період витрати уряду зросли на 10,5% до аналогічного періоду 2018-го.

Це все показує, що влада в Україні обмежує центральний уряд у питанні підтримки власної економіки навіть під час кризи через збільшення витрат та дефіциту.

Графік 2

Таке налаштування економіки не було оптимальним ні до поточної кризи, ні зараз. Моя позиція розходиться з поглядами технократів-реформаторів у владі та дружніх до них експертів. Їхні погляди відштовхуються від аналізу економіки, який сформували так звані мейнстрим-економісти.

Якщо стисло, то цей аналіз базується на принципах жорсткої економії – збалансований державний бюджет, мінімізація ролі держави через її, як вважається, неефективність, подальша приватизація, тобто продаж державного майна (навіть якщо вона відбувається за млявих економічних умов, що є синонімом продажу об’єкта за заниженою ціною!). Усе це заперечує контрциклічний вплив державного бюджету на економіку.

Читайте также - Игры Коломойского: зачем Зеленский подписывает Украине смертный приговор

Вважається, що фіскальна політика є недієвою та слабкою – а ключовими є інструменти монетарної політики, адже вони виробляються та впроваджуються "незалежним інститутом, який керується рішеннями, що приймаються колегіальним способом й людьми, що не є політиками, а скоріше більш інформованими технократами". Вони контролюють інфляцію споживчих цін шляхом маніпулювання обліковою ставкою. Її підвищення означає жорсткіший вплив монетарної влади та її політики на економіку задля приборкання інфляції, а її пониження, мовляв, має протилежний ефект – м’якший вплив, і це само по собі вже є стимулюючим.

Взагалі монетарна політика є набагато ефективнішим способом управління економікою, ніж управління через інституції з демократично обраними політиками (як-то інститути президента, парламенту та уряду).

Вважається, що політики схильні до загравання з виборцями й ще гірше – до корупції. Технократи у монетарній владі (центральному банку) за визначенням не мають таких вад.

Якщо в уряду виникає потреба у підтримці економіки через будь-яку кризу, коли нікуди подітися від дефіциту держбюджету, то він повинен шукати гроші на ринкових умовах (на внутрішньому чи зовнішньому ринках) або звернутися до такого зовнішнього джерела, як міжнародні фінансові організації.

Добре, що такі є: МВФ, Світовий банк та інші. Ба більше, саме здійснення реформ за програмами цих установ – ледь не єдиний шлях економічного прориву. Адже саме вони як кредитори запрошують до здійснення реформ, "що вкрай потрібні нам самим".

Читайте также - Камбэк "купуй українське": три мифа о вреде импорта для украинских производителей

Коли ж фінансування для покриття держбюджету немає або його недостатньо, тоді урядові належить думати про зменшення витрат.

Далі ще краще – активізувати "структурні реформи", які покращать інвестиційний та бізнес-клімат, що в результаті приведе до обіцяного залучення інвесторів – спочатку портфельних інвесторів у державні, а потім і в недержавні цінні папери, а згодом й інвесторів з іноземних юрисдикцій у так звані реальні активи (у сфері виробництва товарів чи послуг).

Заради "сприятливого інвестиційного та бізнес-клімату" не слід остерігатися непопулярних змін на кшталт запровадження тих заходів з оптимізації державних витрат, коли "гроші ходять за..." пацієнтом, учнем тощо.

А для оптимізації приватних витрат потрібна реформа ринку праці, що покращить не тільки легкість найму працівників, а й позбавлення від них – головний фактор.

(При цьому профспілки – це старий та нікчемний рудимент. Про те, що головною метою реформування ринку праці за міжнародною практикою є "полегшення умов [роботодавцям для] звільнення працівників", говорить, наприклад, американський економіст Гаретт Джоунс у книжці "Як зменшити демократію на 10%", яка побачила світ цього року. До речі, професор Джоунс є співробітником того самого центру Меркатус з Університету Джорджа Мейсона, що сповідує неоліберальну/неоконсервативну доктрину розвитку глобальної економіки та надає грантову підтримку, зокрема й в Україні).

Зменшити потребу у фінансуванні витрат урядові допомагають такі ідеї та заходи, як легалізація грального бізнесу та інших видів отримання доходу, побудованих на суспільних вадах (наприклад, легалізація проституції). Відразу хочу зауважити, що таким чином замість розроблення заходів, що виводять людей, задіяних у цих індустріях, зі "скрутних життєвих обставин", пропонується монетизація цих індустрій для державного бюджету. За принципом – легалізація спрямовує додаткові гроші до уряду, якому грошей хронічно бракує, особливо у кризових ситуаціях.

Загалом увесь цей (неповний) набір заходів, що характеризують поточну модель, яку вибудували до настання пандемії, можна коротко підсумувати однією красномовною фразою "страна должна жить по срєдствам і точка", яку озвучив один із членів правління НБУ ще у 2019 році (див. відео від 4 квітня 2019 року з 25:26 хв.).

На початку 2020-го ця модель яскраво проявилася, коли суспільну увагу привернули слова "продай собаку" – порада одного нардепа тим не дуже заможним громадянам, хто має проблеми зі сплатою регулярних платежів (за комуналку). У ряд контроверсійних дискусій, що належать цій моделі, потрапляє нещодавня дискусію навколо "дітей низької якості [від батьків із вкрай низькими доходами]".

Фокус прихильників цієї моделі на недопущенні збільшення участі держави в економічних процесах – навпаки, вона має поступово усуватися. Головне, державі слід зосередитися на певних сервісних функціях, а також забезпечувати підтримку незалежності центрального банку. Центральний банк фокусується на "таргетуванні інфляції та макрофінансовій стабільності", а уряд повинен допомагати йому в цьому – проводити "збалансовану та виважену фіскальну політику", або простою мовою "жити по срєдствам". Інакше корумпований державний апарат та політики-популісти "захоплюють" державу.

Завдяки згаданій дискусії навколо "дітей низької якості" суспільство дізналося про ім’я Нобелівського лауреата з економіки Гарі Бекера. Мовляв, це він започаткував в економічній академічній думці традицію розмірковувати про якість дітей з огляду на дохід родини та народжуваність. Згадка про Бекера від захисників цієї моделі є доволі прикметною та красномовною.

Економіст Бекер відомий і тим, що протягом 1990–1992 років він очолював товариство "Мон-Пелерин", яке ще з 1947-го вибудовувало інтелектуальну основу неолібералізму (див. книжку Міровськи та Плеве "Дорога з Мон-Пелерина", стор. 18). Відомо також, що йому належить вислів: "Якщо ми знищимо державу, ми знищимо й корупцію" (англ. "If we abolish the state, we abolish corruption", див. статтю Ходжсона та Цзян "Економіка корупції та корупція економіки", стор. 1047). У цьому сенсі під корупцією слід розуміти усе, що пов’язано з державою та її діяльністю, – від самого уряду до державних компаній і традиційних профспілок.

Цей інтелектуальний заповіт від Бекера підказує, чому українські технократи-реформатори, теперішні та прийдешні, налаштовані на кругообіг (наприклад, див. відео з 16:15 хв.): кожна нова сфера життєдіяльності суспільства, що не монетизована на користь приватного сектора економіки, підозрюється в неефективності й далі у корупції із подальшими законодавчими кроками щодо виокремлення під нагляд незалежних наглядових рад і корпоратизацією та приватизацією. (При цьому центральний банк виведений із цього кругообігу. Інтелектуальне походження такої логіки описується в книжці Слободяна "Глобалісти".)

Українські технократи – ті, що діяли в кількох останніх урядах, у парламенті, в незалежних інституціях, – по суті є носіями ідей Бекера та інших економістів, котрі розвивали й розвивають неоліберальний консенсус. Цей консенсус діє не тільки проти держави та її апарату, а й проти широкого загалу громадян, адже здатність держави протидіяти кризам обмежується щоразу з наступною хвилею структурних реформ. В Україні після минулорічних виборів він трансформувався у Трускавецький консенсус завдяки непересічній події – навчальному тижню на курорті м. Трускавець для цілої фракції "Слуга народу" (див. відео з 0:50 хв.).

Ті народні депутати, що цього року запам’яталися контроверсійними висловлюваннями на економічно-соціальні теми, були на тому семінарі у Трускавці, й по суті вони повторювали головну максиму цього консенсусу – "страна должна жить по срєдствам". Слово "страна" означає не лише уряд, а й кожного окремого громадянина, який порушує питання про свій соціальний статус.

З точки зору монетарних операцій влади (мається на увазі взаємодія між КМУ та НБУ), це означає, що Нацбанк уникає операцій з державними цінними паперами, що номіновані в гривні, таким чином щоб не збільшувати власний портфель зобов’язань уряду. Або, використовуючи пряму мову з інтервю в.о. голови НБУ: "Для команды НБУ запуск "печатного станка" - это одна из "красных линий", которую мы никогда не будем готовы перейти."

У другій частині цієї статті я поясню, в чому є хибним підхід від НБУ про "печатный станок" та макро-фінансову стабільність в цілому.