Соцпомощь на миллиарды. Если просто раздавать людям деньги, бедные останутся бедными

Якщо рахувати кошти, що спрямовуються на допомогу нужденним, людям з особливими потребами, іншим категоріям населення, які потребують захисту, Україна – одна з найсоціальніших країн світу. Лише на допомогу малозабезпеченим сім’ям, яких у нас трохи більше 200 000, країна щомісяця витрачає близько 1,2 млрд грн, і ця сума постійно зростає. Тобто середня малозабезпечена сім’я отримує з бюджету близько 6 000 гривень на місяць. А є ж ще житлові субсидії, виплати по безробіттю і чимало інших видів допомог та виплат.

Якщо ж брати до уваги реальний рівень забезпеченості таких людей, ступінь їх залученості до загальносуспільних процесів та стан задоволеності власним життям, картина майже протилежна. Чому так?

"Вудка" ефективніша за "рибу"

Головна причина – хибне спрямування коштів. Ми досі пропонуємо людям рибу, коли давно доведено, що вудка ефективніша. Свого часу безкоштовна видача продовольства у Давньому Римі призвела до формування цілого класу нероб, які ладні були віддавати свої голоси чи підтримку тому, хто більше заплатить. Якщо вірити історії, тоді у мільйонному місті безкоштовний хліб отримували в середньому 200 000 людей.

Коли з безкоштовним продовольством виникали якісь проблеми, вони організовували масові заворушення і бунти. Навіть багатий Рим, роздаючи громадянам умовну "рибу", зіткнувся з дуже серйозними економічними труднощами, тим більш, що кількість потребуючих допомоги постійно зростала. 

З 2016 по 2019 рік в Україні проходив пілотний проект "Рука допомоги", який я свого часу розробляла. Він реалізовувався у трьох областях країни – Харківській, Львівській та Полтавській – пропонував довготривалим безробітним та вимушеним переселенцям з Криму та Донбасу безвідсоткову поворотну фінансову допомогу на заснування власного бізнесу.

Середній розмір допомоги, яку за три роки треба було повернути, становив 60 000-70 000 грн. При цьому розмір суми до повернення зменшувався на суму сплачених за три роки податків та ЄСВ.

Проект наочно довів, наскільки "вудка" ефективніша за "рибу": з понад 230-ти його учасників на сьогодні з різних причин припинили підприємницьку діяльність менше 10%. Всі інші, незважаючи на ковідну кризу, продовжують працювати і створювати нові робочі місця.

Більшість з них вже повернули державі гроші у вигляді податків або живими коштами. І всім їм тепер не потрібна допомога по безробіттю або малозабезпеченості. Як і комунальні субсидії, до речі.

Проект продемонстрував ефективні механізми повернення отримувачів допомоги до активного економічного життя. І з наступного року його дія буде розповсюджена на всю територію України.

Це лише початок

Сьогодні ми починаємо використовувати схожу ідеологію допомоги людям з інвалідністю. В Україні їх близько 2,7 млн. За медичними показниками та віком працювати можуть майже 2 млн. А працюють лише близько 600 000. Та і з цьогочисла частина просто "продає" свої трудові книжки роботодавцям для заповнення встановленої державою квоти обов’язкового працевлаштування людей з інвалідністю (4% від штатної чисельності працівників).

Чому ж майже півтора мільйони людей з особливими потребами не можуть реалізувати гарантоване Конституцією право на працю?

Причин багато:

І упереджене ставлення частини роботодавців – за даними опитування українських роботодавців, 55% з них не мають потреби і не хочуть працевлаштовувати осіб з інвалідністю понад встановлену квоту, не мають для них вакансій.

І проблеми з адаптацією робочих місць під специфічні потреби людей з інвалідністю, забезпеченням їх доступу на робоче місце.

І кваліфікаційні проблеми, адже зрозуміло, що людям з інвалідністю отримати якісну освіту чи оволодіти престижною спеціальністю значно важче, ніж іншим.

Нарешті, багато хто із людей з особливими потребами залишили намагання працевлаштуватись, задовольняючись, прямо скажемо, невеликою державною допомогою.

Проект Мінсоцполітики "Працюй вільно" має комплексно вирішувати ці проблеми: від пошуку роботи до навчання під потреби конкретного роботодавця, від надання консультацій, до організації супроводження на робочому місці.

Ми вже створили комунікаційний майданчик, де роботодавці можуть розмістити підходящі вакансії для людей з обмеженими можливостями, а ті – знайти роботу за вподобанням. На національному соціальному порталі "Вільно" також будуть розміщені навчальні програми, розроблені спільно з роботодавцями. Пройшовши короткий навчальний курс, людина отримає мінімальний обсяг знань, достатній для початку роботи на новому місці.

Адже не треба навчатися багато років, щоб стати тестувальником програмного забезпечення або бухгалтером, кадровиком чи діловодом. Для більшості запитуваних на ринку спеціальностей достатньо двох-трьох місяців чи навіть кількох тижнів, якщо попередня кваліфікація вже є. Саме такому, швидкому та гнучкому навчанню під потреби ринку праці ми будемо надавати перевагу.

У мене є великі надії на нашу IT-галузь. Вона дуже динамічно розвивається, постійно має потребу у нових кадрах, і я знаю приклади, коли люди з інвалідністю дуже успішно працюють у цій галузі.

Ми ще будемо спілкуватись з IT компаніями, щоб виробити цікаві для всіх механізми навчання, стажування і працевлаштування людей з особливими потребами. Звичайно, таланти і працездатність людей з особливими потребами можуть бути реалізовані у будь-якій галузі, тому робота з вдосконалення регулювання і створення стимулів для роботодавців буде вестись постійно.

Добре розумію, що Мінсоцполітики одне не зможе швидко та ефективно змінити ситуацію, за якої більшість людей з інвалідністю приречені на малозабезпеченість, і відкрити для них ринок праці. Це спільне завдання держави, бізнесу і суспільства. Тому ми відкриті для всіх ідей, у тому числі, від експертного співтовариства, громадських організацій, і маємо намір спільно розробляти необхідне регулювання та вдосконалювати комплекс стимулюючих заходів.

І ще одне. Ми хочемо поширити дію програми "Рука допомоги", про яку я вже згадувала, на людей з інвалідністю. Для них передбачимо більш пільгові умови, наприклад, в частині строку повернення допомоги і зручні умови навчання. Впевнена, що серед них багато талановитих підприємців, успіхами яких ми будемо пишатися.

Якщо держава без кінця пропонуватиме малозахищеним верствам населення лише рибу, вона буде постійно витрачати кошти, які можна було б спрямувати на розвиток, а бідні так і залишаться бідними.

Якщо ж дати тим, хто може і хоче, вудку, вони будуть багатіти самі і збагачувати державу своїми податками. Впевнена, що іншого шляху до побудови соціально справедливої, інклюзивної держави у нас немає. Слабкого треба не лише годувати, а й робити сильним.