Мецгери і комунікації. Сподіваюся, більше нікому не захочеться "пакувати" журналістів

З Мецгером я познайомився двадцять шість років тому. Ми спілкувалися про становлення незалежної України, важливість побудови в країні сталої демократії і, звісно, про вільну журналістику та свободу слова як запоруку успіху двох попередніх процесів.

Мецгер був освіченим, ерудованим, інтелігентним чоловіком, який умів слухати, чути, ставити правильні запитання й аргументовано відповідати на запитання, поставлені іншими. Тільки цього Мецгера звали Ларрі, а у Києві він проводив співбесіди зі студентами, які подали заявки на участь у програмі обміну, фінансованій урядом США.

Великою мірою завдяки нашій зустрічі я відкрив для себе новий у всіх розуміннях цього слова світ. В тому числі основні принципи стратегічних комунікацій і зв`язків із громадськістю.

За іронією долі, інший, український Мецгер, вчинок якого розслідують правоохоронці, обговорюють українські політики, професійна спільнота і активна меншість "пересічних" громадян, провів всім нам короткий і яскравий майстер-клас зі знищення власної репутації, підриву репутації державного банку, який він вже не очолює, і підведення під статтю Кримінального кодексу не лише себе, а й свого головного комунікаційника.

Гадаю, колега по цеху знає прописні істини. У спілкуванні зі ЗМІ у принципі немає поняття "офрек" (так само, до речі, як усі корпоративні комунікації, по суті, є зовнішніми), під час інтерв`ю можуть виникнути незаплановані запитання (особливо із такими зубастиками, які завітали того дня у держбанк), ризиковані запитання і відповідні позиції корпорації завжди треба проговорити. А ліпше – прописати заздалегідь. Як мінімум, аби не виникало незручних пауз або нападів неконтрольованого гніву під час інтерв`ю.

А якщо відповісти немає чого, можна залишити запитання без коментарів або надати його пізніше в обопільно прийнятному форматі.

І ось чи не вперше людина, яка відповідає за інформполітику і корпоративні комунікації у великій українській корпорації, отримала підозру у вчиненні кримінального злочину у контексті професійної діяльності. А що найбільше шокує – це готовність і завзятість, із якою головний комунікаційник банку, судячи з усього, досвідчений професіонал та практик, кинувся вимикати камери журналістів і блокувати їм вихід.

У моїй практиці траплялися різні топменеджери. Були й такі, які бачили в кожному журналісті потенційну небезпеку і зустрічей зі ЗМІ уникали в принципі, вважаючи, що "мовчання – золото". Тоді ми прощалися.

Та ще жодному не приходило в голову "пакувати" журналістів. А жодному притомному комунікаційнику – виконувати безумні вказівки свого шефа. Зарплата, бонуси і соцпакет – це, звісно, важливо. Але їх втрата – ніщо, у порівнянні з втратою гідності та репутації і, можливо, свободи.