Пенсійний "довгобуд": без системи пенсійних накопичень не розраховуйте на гідну старість

Боротьба за права людини. І незалежність 

Під час публічних консультацій щодо пенсійних накопичень в Україні, організованих Комітетом з соціальної політики та захисту прав ветеранів Верховної Ради України, я згадувала виступ голови Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук на врученні Нобелівської премії миру-2022 та майже кожне речення приміряла на той вибір, який робитимуть народні депутати щодо цього питання.

Адже, сподіваюсь, найближчим часом вони голосуватимуть за законопроєкт №2683 "Про загальнообов’язкове накопичувальне пенсійне забезпечення" і врешті завершать справжню пенсійну реформу в Україні, яка лишається незавершеною майже 20 років. 

Ще в серпні 2003 року законодавці визначили, що пенсійна система в Україні має бути трирівневою. Але досі другий рівень – загальнообов’язкове накопичувальне пенсійне забезпечення – так і не було запроваджено. 

Пенсійними реформами протягом цих років називали параметричні (косметичні) зміни, які не змінювали  природу відносин між людиною, бізнесом та державою у пенсійній сфері.

Пенсійні накопичення не стали звичною справою. Україна не сформувала з них потужний внутрішній інвестиційний ресурс. Але, здається, зараз ми маємо шанс це змінити та просунутись вперед з останнього місця за рівнем пенсійних накопичень щодо ВВП серед 88-ми країн (згідно з дослідженням ОЕСР 2021 року). 

"Права людини мають бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень, як економічна вигода чи безпека", – зауважила у своїй нобелівській промові Матвійчук.

Саме так. Інакше держава для людини не має сенсу. 

Для українців право вибору завжди було одним з ключових, найвагоміших, найцінніших. Ми довели, що вміємо робити вибір і обстоювати його. Немає "простого маленького українця", за якого "розумні" та хитрозроблені мають щось "порішати". І тепер довести, що право вибору – це непохитна цінність українського народу в кожному аспекті його життя, мають народні депутати, ухвалюючи рішення, якою буде майбутнє системи пенсійних накопичень. 

"Цінності – це те, що визначає нашу поведінку не тоді, коли легко, а тоді, коли нам важко. Ми не маємо стати дзеркалом держави-агресора", – ще одна гостра теза Матвійчук. 

І тут згодна. Інакше – за що ми боремось? Зараз, особливо під час гострої фази війни з Росією, існує велика спокуса централізувати більшість процесів. Замкнути ухвалення рішень в одному місці, на рівні держави. 

Для окремих питань це – необхідність, насамперед, для безпекових. Для деяких – доцільність, зокрема, з огляду на обмежені ресурси та потреби швидкого реагування в межах країни загалом. Але для низки питань – пастка, хибний та небезпечний шлях. Шлях до диктатури на зразок тієї, яку збудувала деражава-агресор. 

Наприклад, існує спокуса (а насправді ризик) позбавити людей, які вже зараз свідомо накопичують на власну старість, права вибору. Зараз законопроєкт №2683-д позбавляє кожного з нас протягом перших двох років з початку внесків вільно обирати собі фонд для накопичень. Натомість всіх змушує накопичувати в одному державному фонді. Водночас, за інформацією Міністерства соціальної політики, в Україні близько 9% застрахованих мають накопичення в недержавних пенсійних фондах. 

Незрозуміло, чому мене обмежують у праві вибору, якщо я свідомо його здійснюю, маю досвід добровільних накопичень або вважаю, що ефективність приватних компаній вища, ніж ефективність державних. 

До речі, показовою щодо централізації є поведінка держави-агресора. До 2014 року в Росії записували до централізованого пенсійного фонду людей "за замовчуванням", але дозволяли переводити свої накопичення до недержавного пенсійного фонду. Але після початку війни в Україні, на яку потрібні були кошти, з 2014 року "привласнила" собі пенсійні накопичення громадян. Всі обов’язкові накопичувальні внески тепер ідуть лише до централізованого фонду та більше не формують накопичувальну пенсію громадян, що працюють, а спрямовуються на виплату пенсій нинішнім пенсіонерам. 

Ми маємо спиратись на власні цінності. Навіть тоді, коли важко. Особливо тоді, коли важко. 

"Політики мають спокусу уникати пошуку складних стратегій, що вимагають тривалого часу. Вони часто поводяться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але правда в тому, що вони тільки загострюються", – зазначає Матвійчук. 

Саме так. Складні рішення потрібно вчитися втілювати. Забезпечити право літньої людини на гідне життя – непросто. Але саме для цього ми об’єднуємось у державу та делегуємо владі функцію піклуватись про тих, хто не може себе забезпечити сам. Це – наше доручення владі. Частина суспільного договору. 

Демографічні та економічні виклики, через які солідарна пенсія вже ніколи не забезпечить гідний рівень життя в літньому віці, лише загострюються. Вже зараз кількість тих, хто працює та за кого сплачується соціальний внесок, зрівнялась із кількістю пенсіонерів. За даними Пенсійного фонду України, на 1 жовтня 2022-го пенсію отримували 10,7 млн пенсіонерів. Водночас застрахованих осіб, тобто людей, за яких сплачується ЄСВ, – так само 10,7 млн. І лише 8,5 млн з них – наймані працівники. Решта – фізичні особи-підприємці, які сплачують ЄСВ у мінімальному розмірі, та особи, за яких ЄСВ сплачує держава, тобто ми з вами. 

Активні бойові дії в Україні лише прискорюють та поглиблюють ці виклики. На додачу до низької народжуваності та старіння ворог вбиває наших людей активного віку. Частина українців, які рятуються від війни за кордоном, не повернуться, а це переважно діти та люди працездатного віку. Так, згідно з результатами моніторингу Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, лише 17% українців, які виїхали до країн Європи, старші за 60 років. Лише 13% планують повертатись до України найближчим часом, а 87% мають ті чи інші сумніви щодо повернення. 

Без накопичень на пенсійне майбутнє та навіть з найкращою політикою "повернення" наших людей така демографічна перспектива -  це бідність та фінансова залежність для переважної більшості. Нам потрібна була всеосяжна система пенсійних накопичень ще позавчора. Але якщо ми не спромоглись її зробити вчасно, то необхідно виправити ці помилки принаймні сьогодні. 

"Маємо взяти відповідальність, щоб не перекладати на плечі дітей те, що мусимо зробити ми, їхні батьки", – каже Матвійчук. 

Інакше ми нашим дітям залишимо і тягар відбудови країни, і тягар фінансової допомоги нам самим у поважному віці. Для відбудови країни нам потрібні будуть довгострокові кошти. І не лише завтра. Не лише наступного року. І навіть не лише в найближчі декілька років. Нам допомагає весь світ. Ми дуже вдячні. Зараз така допомога необхідна. Але вона не безмежна. 

Ми маємо брати на себе відповідальність та розраховувати на власні сили. Ніхто, крім нас, не відбудує за нас нашу країну. Як свідчить світовий досвід, пенсійні накопичення – один з основних таких ресурсів. Тому маємо створювати внутрішні джерела довгострокових інвестиційних ресурсів на відновлення власної країни. Поступово, збираючи по копійці, але вже зараз, вперто та послідовно, зробити це звичною частиною реальності. 

Надіюся, народні депутати якнайшвидше винесуть на голосування доопрацьований законопроєкт №2683, впровадять обов’язкові пенсійні накопичення та завершать зрештою 20-річний "довгобуд" трирівневої пенсійної системи в Україні. 

А під час голосування за те, як саме має працювати система, згадають, що ж спільного між Нобелівською премією миру та пенсійними накопиченнями: права людини, право вибору, демократію необхідно обстоювати щодня, у кожному питанні. 

Настав час взяти відповідальність. За власне пенсійне майбутнє. За майбутнє нашої країни.